Укрсоцстандарти: вижити за будь-яку ціну

Соціальні стандарти, які закріплені сьогодні в законодавстві, ще дозволяють підтримувати фізіологічне функціонування людини, але аж ніяк не є показниками гідного життя хоча б на мінімальному рівні.

Навряд чи є підстави вважати, що у влади та олігархів раптом прокинеться сумління, і вони вирішать порахувати справжню вартість мінімальної зарплати, прожиткового мінімуму чи споживчого кошику. Навпаки, на думку одного з провідних українських політиків, боротьба за виживання гарантує суспільну пасивність громадян. А значить - вигідна самій владі.

Мінімальна зарплата у погоні за прожитковим мінімумом

Серед низки соціальних стандартів, які діють в Україні, мінімальна зарплата, напевно, відіграє найвагомішу роль. Принаймні, її значення як державного інструменту регулювання оплати праці є зрозумілим для переважної більшості населення. Це й не дивно, бо будь-які зміни розміру цього виду соціальної гарантії відчувають на собі всі працівники. Зміни «мінімалки» впливають на показник середньої заробітної плати. Номінальне збільшення обсягів доходів у бюджетних працівників за кілька місяців зумовлює аналогічні зміни у приватному секторі.

У ст.10 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що «розмір мінімальної заробітної плати встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, підготовлених шляхом переговорів між представниками профспілок, власників, які об’єдналися для ведення колективних переговорів й укладення генеральної угоди, та переглядається залежно від зміни розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб».

Прожитковий мінімум в законі з однойменною назвою визначено як «вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості».

Відповідно до закону, саме прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги у зв’язку з безробіттям, інших соціальних виплат. Тобто у прожитковий мінімум, а значить і мінімальну зарплату, включено мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Доходи, які є нижчими за цей законодавчо встановлений рівень, просто не дають можливості людині нормально існувати.

Однак українська (чи антиукраїнська) влада вирішила пограти з власним народом у експерименти з виживання. Тривалий час держава взагалі не забезпечувала навіть мінімальних соціальних стандартів оплати праці, свідомо ставлячи громадян за межу існування. Склалась парадоксальна і цинічна ситуація, коли розмір мінімальної зарплати був меншим за розмір прожиткового мінімуму. Українців свідомо поставили за межі виживання.

До 2010 року Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» не виконувався у частині, де вказувалось, що мінімальна зарплата не може бути нижчою за прожитковий мінімум. Лише з 2010 року, і не в останню чергу завдяки президентським виборам та штучному заниженні реальної вартості життя, показник «мінімалки» зрівнявся з прожитковим мінімумом.

Найгіршою ситуація була в 90-ті роки. Тоді система соціального захисту була принесена в жертву епосі нагромадження капіталів нинішніх олігархів і взагалі ледь дихала. Для того, щоб наздогнати прожитковий мінімум, мінімальній заробітній платі знадобилось більше, ніж півтора десятиліття. Якщо на початку 1993 р. мінімальна оплата праці становила 20,8 % від рівня прожиткового мінімуму, то у 2000 р. вже – 41,1%. У 2001 р. відношення мінімальної зарплати до прожиткового мінімум виросло до 37,9%, у 2002 р. – 36,8%, 2003 р. – 51,1%, 2004 р. – 65,4%.

На початку 2007 р. співвідношення становило 81,3 %, що відображає підвищення купівельної спроможності мінімальної оплати праці. У сім разів зросла й купівельна спроможність заробітної платні, що витрачається на придбання товарів, які входять до прожиткового мінімуму.

З 1 січня 2009 року у Законі України «Про Держбюджет - 2009» встановлення розміру мінімальної заробітної плати саме на рівні прожиткового мінімуму для працездатної особи було передбачено в генеральній угоді між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців, всеукраїнськими профспілками та профоб’єднаннями. Наближались вибори Президента і провідні українські політики поспішали чимось сподобатись суспільству. Проте подарунок народу було вирішено зробити не на початку, а наприкінці року.

Законом України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» від 20.10.2009 року № 1646-VI було затверджено їх наступні розміри: з 1 листопада 2009 року – 744 гривні, з 1 січня 2010 року – 869 гривень, з 1 квітня 2010 року – 884 гривні, з 1 липня 2010 року – 888 гривень, з 1 жовтня 2010 року – 907 гривень, з 1 грудня 2010 року – 922 гривні.

Динаміку зміни співвідношення двох соціальних стандартів можна простежити в наступній діаграмі.

Сьогодні прожитковий мінімум (а з ним і мінімальна зарплата) становить 960 грн для працездатних осіб і 764 грн – для непрацездатних. Отже, український законодавець свідомо ототожнив мінімальну зарплату і прожитковий мінімум, проігнорувавши практику розвинутих країн, де «мінімалка» вища за нього принаймні у 2–3 рази.

Не варто тішити себе ілюзіями щодо справедливого встановлення рівня прожиткового мінімуму в Україні. Його офіційний показник не відповідає реальному і встановлюється на основі занижених і непрозорих даних та слабко корелюється з індексом вартості життя. У 2009 р. Інститут законодавства Верховної Ради України встановив, що реальний прожитковий мінімум становить близько 1400 грн, тоді як офіційний досяг лише 744 грн. А за підрахунками незалежних від уряду профспілок, справжній рівень прожиткового мінімуму є ще вищим – 2356 грн.

Український споживчий кошик

Прожитковий мінімум в Україні базується на так званому споживчому кошику і встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг для основних демографічних та соціальних груп населення. Вони були затверджені Кабміном ще у далекому 2000 року й відтоді не змінювалися, хоча Закон України «Про прожитковий мінімум» вимагає їх перегляду через кожні п’ять років.

За оцінками парламентського комітету соціальної політики та праці, ці набори не є повними і достатніми для задоволення першочергових матеріальних і культурних потреб громадянина, а забезпечують лише його фізіологічне існування. Однак така жорстка оцінка соціального стандарту не викликає мук сумління в переважної більшості народних депутатів. Напевно, тому вони й не поспішають «покращувати життя» громадянам.

Постанова Кабміну від 14 квітня 2000 року «Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення» яскраво розкриває нам погляди влади на прожитковий мінімум. В документі, яким керуються при визначенні соціальних стандартів, детально розписано що і в якій кількості потрібно громадянину України, щоб достойно вести боротьбу за виживання.

Таблиця 1. Набір продуктів харчування для працездатного населення (кг/рік на одну людину)
Як бачимо, урядовці дуже скромно визначили потреби українця у продуктах харчування. За рік рядовому громадянину цілком достатньо 2 кг гречки, 1 кг пшона, 2 кг сала, 7 кг свіжої риби та 4 кг оселедців, 5 кг сметани і 3,5 кг твердого сиру. Компенсувати нестачу багатьох продуктів українці хіба що зможуть, споживаючи хліб та картоплю.

Але вміст споживчого кошику варто аналізувати не лише за його складовими, а й за їхньою вартістю. Чи здатна людина, отримуючи дохід у вигляді мінімальної зарплати, дозволити собі навіть такий дуже скромний харчовий раціон? Аналіз моніторингу середніх цін на продукти харчування показує, що наявний рівень прожиткового мінімум не дозволяє людині забезпечити себе і цим досить злиденним споживчим кошиком. За дуже скромними підрахунками, загальна річна вартість затвердженого Кабміном мінімального продуктового набору становить близько 8500 грн. Тобто на всі інші потреби особі з мінімальною зарплатою залишається лише близько 3000 грн. Не зовсім зрозуміло, як розподілити 3000 гривень на 12 місяців так, щоб можна було одночасно сплачувати за житлово-комунальні послуги, користуватись транспортом, купувати одяг і взуття, не кажучи вже про задоволення елементарних соціокультурних потреб.

За затвердженими нормами, українцям, а надто пенсіонерам, потрібно бути дуже обережними в експлуатації свого одягу та взуття. Такі висновки напрошуються після аналізу мінімального набору предметів гардеробу для чоловіків і жінок працездатного і непрацездатного віку. Проте урядовці чомусь не врахували того, що, як правило, лише якісний і недешевий одяг та взуття здатні прослужити не один рік.

Чоловікам працездатного віку пропонується ходити в одному верхньому зимовому одязі не менше 4 років, в одному плащі та костюмі – 5 років. Штани можна купувати лише раз в 4 роки, а джинси – раз в 3 роки. Також не варто захоплюватись плаванням, оскільки термін служби плавок має становити не менше 10 років.

З головними уборами сильній статі теж не дуже пощастило. Кабмін пропонує використовувати шапки, кашкети, шарфи впродовж 6 – 7 років. Зимові утеплені чоботи можна купувати раз на п’ять років. Дві пари мештів мають прослужити також 5 років.

Але при визначенні мінімальних потреб для жінок уряд виявив ще більший аскетизм. Слабкій статі створено максимально жорсткі умови для виживання та залишено мінімальні шанси для вияву своєї привабливості з допомогою речей гардеробу. Так, передбачається, що жінка купуватиме зимовий верхній одяг лише раз на 8 років, сукню, спідницю та халат – раз на 5 років, три блузки – на п’ять років, один купальник раз на чотири роки, два бюстгальтера на 2 роки. Із взуттям також не пощастило. В одній парі зимових чобіт треба проходити 5 років, в туфлях – 2 роки.

Зрозуміло, що для чоловіків і жінок пенсійного віку ці норми споживчого кошику є ще скромніші.

Проте найбільш екстремальні умови виживання для українців передбачені у сфері забезпечення товарами культурно-побутового та господарського призначення однієї середньостатистичної сім’ї. Зрозуміло, що там немає й натяку на такі технічні прилади, як мобільний телефон чи персональний комп’ютер. Зате передбачено шість ложок і виделок на 10 років, дві сковороди і чотири каструлі на 9 років, один чайник на 8 років. Також українській сім’ї потрібно надзвичайно обережно поводитись з побутовою технікою, оскільки в разі її передчасної поломки прийдеться дуже довго чекати на можливість придбати нову. Так, холодильник має прослужити 15 років, телевізор (51 см за діагоналлю) – 10 років, пральна машина – 14 років, електропраска – 9 років, радіоприймач – 20 років, настільна лампа – 25 років.

Не варто часто дозволяти собі таку зайву розкіш, як купівля меблів. Шафу для одягу, стіл письмовий і набір для кухні можна купувати лише раз у 25 років. Зате ліжко або диван можна придбати у кількості трьох штук впродовж 25 років, а стільців у такій же кількості і раз на 15 років. А любителі довго постояти перед дзеркалом у ванній мають пам’ятати, що, за задумом українського Кабміну, його можна міняти тільки раз у двадцять років.

Таким чином, система мінімальних соціальних стандартів і гарантій, створена українською владою, дозволяє вести цікаву і захопливу боротьбу за виживання.